Polina Verbytska. Materialność rzeźby

Polina Verbytska to artystka i rzeźbiarka mieszkająca w Kijowie, a prywatnie mama dwójki dzieci. Kształciła się w szkole artystycznej oraz na wydziale sztuk plastycznych Uniwersytetu Drahomanowa, jednak przerwała studia, by skupić się na własnej praktyce twórczej.
Artystka korzysta z materiałów rzadko spotykanych w tradycyjnej rzeźbie – silikonu, gliny polimerowej i substancji samoutwardzalnych. W przeciwieństwie do klasycznych rzeźbiarzy, którzy preferują trwałe materiały, takie jak kamień czy brąz, Verbytska nie wiąże rzeźby z ideą wieczności.

Używanie materiałów samoutwardzalnych oraz tworzenie przedmiotów, które można wypalić w domowym piekarniku, było dla niej naturalnym początkiem pracy twórczej – nie miała wówczas pracowni ani możliwości realizowania większych form.

Z czasem zwróciła się ku silikonowi, ponieważ jej estetyka wymagała cielesności i antropomorficznej precyzji.

Prace Verbytskiej można określić jako „nadmiernie realistyczne”. Widz konfrontuje się z detalami ludzkiego ciała, od których zwykle odwraca wzrok. Ta intensywna obecność materii buduje napięcie, poczucie niezręczności i niepokoju, a jednocześnie przyciąga uwagę niemal hipnotycznie. Ciało-obiekt stworzone przez artystkę znajduje się na granicy między żywym a nieożywionym.

Po wybuchu pełnoskalowej wojny w 2022 roku Polina skorzystała z zaproszenia kuratorów z Litwy i wyjechała na rezydencję twórczą, gdzie prowadziła zajęcia artystyczne dla dzieci w trudnej sytuacji społecznej. Później przebywała także na rezydencji w Stanach Zjednoczonych. Mimo to wróciła do Kijowa – czuła, że jej praktyka artystyczna i stan psychiczny wymagają obecności w ojczyźnie. Jednocześnie część jej wcześniejszych prac uległa zniszczeniu lub zaginęła w wyniku wojny i licznych przeprowadzek.

Po powrocie artystka otworzyła przestrzeń-pracownię, w której organizowała wydarzenia artystyczne. W 2025 roku wraz z partnerem założyła w Kijowie Draft Gallery i zrealizowała tam kilka wystaw jako kuratorka.

Wojna, jak dla milionów Ukraińców, stała się dla niej nieusuwalnym elementem życia — jej były mąż walczy na froncie, wielu przyjaciół ucierpiało. Mimo to twórczość Verbytskiej pozostaje głęboko osobista, pozbawiona bezpośrednich, „plakatowych” gestów politycznych. Wcześniej w jej pracach dominowała intensywność emocjonalna, motywy rozdarcia, mutacji i defragmentacji ciała, będące metaforą wewnętrznych stanów. Po wybuchu wojny te metafory straciły swoją symboliczność – stały się rzeczywistością. Dlatego artystka świadomie ograniczyła wizualną intensywność i skupiła się na bardziej subtelnych, wewnętrznych stanach. Nie chce, by jej prace były odczytywane jako dosłowne ilustracje wojny – nie uważa się za osobę uprawnioną do takiego głosu.

Paradoks jej wyboru zawodowego polega na tym, że choć z natury jest podróżniczką, to rzeźba wymaga zakorzenienia i stałej przestrzeni pracy. Materia rzeźby — wrażliwa na temperaturę, ciężka, wymagająca – ogranicza mobilność twórczyni. Rzeźba cierpi z powodu nadmiernego chłodu i upału tak samo, jak ludzkie ciało, i równie bardzo potrzebuje domu – pracowni.

Verbytska pracuje z materiałami drogimi, lecz w świecie sztuki często niekomercyjnymi. „Można wykonać zamówiony pomnik z marmuru, ale zleceniodawców silikonowych obiektów jest niewielu, a jeśli już, oczekują realistycznego portretu. A dziś, jeśli ktoś chce wierną kopię, wystarczy skan i druk 3D” – mówi artystka. Verbytska tworzy również autorską biżuterię i obiekty dekoracyjne, dzięki którym wspiera swoją główną praktykę.

Rzeźba pociąga ją swoją nieusuwalną materialnością – zajmuje przestrzeń, podlega prawom grawitacji, musi być stabilna. Jednocześnie to medium pozwala jej ucieleśniać tematy abstrakcyjne w ciężkiej, realnej formie. W opinii artystki proces twórczy musi być trudny i niewygodny: „Jeśli jest ci łatwo, to znaczy, że idziesz utartą ścieżką i używasz rzemiosła zamiast sztuki. Artysta powinien czuć dyskomfort. Jeśli go nie ma – robię coś nie tak”.

Jej zdaniem indywidualność ukraińskich artystów wynika z młodości i różnorodności krajowej sceny artystycznej, wolnej od silnej presji instytucjonalnej czy wymogu określonego stylu. Właśnie za tę wolność Verbytska ceni pracę w ukraińskim kontekście – zarówno jako artystka, jak i kuratorka.

Szczególne miejsce w jej twórczości zajmuje temat starości. Artystka analizuje sposób, w jaki starość funkcjonuje w sztuce oraz jak zmienia ludzkie ciało – podobnie jak dzieciństwo, jest to okres dużej wrażliwości. Emocje dziecka są dynamiczne, a zmarszczki starszego człowieka układają się w rodzaj maski, która towarzyszy mu do końca życia. Ciało samo się formuje w czasie – Verbytska bada więc zarówno plastyczne, jak i emocjonalne przemiany człowieka.

Najczęstsze pytanie, jakie zadaje sobie artystka, brzmi: dlaczego właściwie robi to, co robi? Co sprawia, że w niesprzyjających warunkach wybiera zawód, który często wydaje się „nieprawdziwy”? Twórczość wymaga bólu, ale daje też szczęście – to droga nieustannych wyborów i wątpliwości. Dla Poliny poczucie tworzenia czegoś z niczego jest wyjątkowe, trudne do zastąpienia czymkolwiek innym.

Grafika i rzeźba Verbytskiej są nieliniowe – jak naszyjnik z różnorodnych paciorków nawleczonych na jedną nić. Jej prace nie układają się w prostą, czytelną opowieść. Są fragmentami czegoś większego, co może kiedyś stworzyć pełny obraz – albo pozostać otwarte i niedomknięte.

Polina Verbytska (1989): tworzy grafikę, antropomorficzne rzeźby i płaskorzeźby. Jej marka „Weird Sculpture” specjalizuje się w biżuterii realistycznie odtwarzającej fragmenty ludzkiego ciała.

Jej wystawy indywidualne odbywały się m.in. w John David Mooney Foundation (USA), VDA Gallery (Litwa), Transformart Gallery (Serbia), Dukley Gallery (Czarnogóra), Karas Gallery (Ukraina), IZONE (Ukraina) oraz w Odeskim Narodowym Muzeum Sztuki. Jej prace znajdują się w prywatnych kolekcjach w Ukrainie, Czarnogórze, krajach UE, USA i Australii.

Strona internetowa artystki: https://verbshop.com.ua

 

 

Поліна Вербицька. Матеріальність скульптури

Поліна Вербицька – художниця й скульпторка, яка живе і працює в Києві, мама двох дітей. Вона навчалася в художній школі та на кафедрі образотворчого мистецтва в університеті Драгоманова, однак залишила навчання і зайнялася власною творчою практикою.

Поліна працює з досить незвичними для традиційної скульптури матеріалами – силіконом, полімерною глиною та самозастигаючими речовинами. На відміну від класичних скульпторів, які люблять стабільні матеріали – камінь або бронзу, Поліна не асоціює скульптуру з чимось вічним. Самозастигаючі матеріали або речі, які можна запекти вдома в духовці, були головними на початку її кар’єри, адже в той час вона не мала ні майстерні, ні обладнання для чогось більш монументального. З часом Вербицька перейшла на силікон, тому що її скульптурна естетика вимагала певної тілоподібності. Роботи Вербицької можна окреслити як “надмірний реалізм”, коли глядач роздивляється найменші деталі людського тіла, від яких зазвичай у буденному житті намагається відвернути погляд. Це створює ситуацію напруження, незручності, тривоги – і водночас гіпнотичної прикутості погляду до образу. Тіло-об’єкт, створене художницею, перебуває на невловимій межі між живим і неживим.

У 2022 році після початку повномасштабної війни Поліна прийняла запрошення колег-кураторів з Литви й поїхала на творчу резиденцію, де проводила заняття з мистецтва для соціально незахищених дітей, потім була на мистецькій резиденції у США. Однак згодом повернулася до Києва: відчувала, що її мистецька практика та ментальний стан потерпають від життя на чужині. Разом із тим, на батьківщині досить багато робіт Вербицької постраждали або втратилися через війну та переїзди.

Після повернення до Києва Поліна відкрила художній простір-майстерню, де організовувала мистецькі події, а вже у 2025 році з партнером відкрила в Києві галерею Draft Gallery і провела кілька виставок як кураторка.

Війна, як і для мільйонів інших українців, стала частиною життя художниці: її колишній чоловік зараз воює, постраждало багато друзів. Однак творчість Вербицької залишається дуже особистісною, в ній немає очевидних, “плакатних” політичних рефлексій. Раніше їй було важливо показати якусь інтенсивну емоцію, наскрізним мотивом її графіки були розриви, мутації та дефрагментація тіла як метафора внутрішнього стану. Втім, з початком війни все це перестало бути метафорою. Вербицька свідомо відмовилася від надмірної інтенсивності в образах і намагається створювати роботи, які напряму не транслюють біль чи насильство, а працює з більш інтелектуальними внутрішніми станами. Вона воліє, щоб її графічні та пластичні роботи не зчитувалися як буквальна ілюстрація війни, адже вона не вважає себе голосом, який уповноважений про неї говорити.

Для Поліни скульптура в чомусь досить парадоксальний професійний вибір, тому що за своїм людським типом вона подорожувальниця, дорога – її омріяний спосіб життя, але її діяльність робить це неможливим: у скульптурі є певний тягар матеріальності, вона потерпає від надмірного холоду і спеки так само, як людське тіло, вона так само потребує дому – майстерні.

Художниця працює з дорогими матеріалами, які при цьому у світі мистецтва залишаються некомерційними: “Можна зробити дорогий пам’ятник з мармуру на замовлення, а от замовників об’єктів із силікону не так багато, і це зазвичай прохання створити щось на кшталт реалістичного портрету, а в сучасному світі, якщо хочеш точну копію, краще просто зробити сканування і друк 3-D”, – каже Поліна. У неї є лінійка авторських прикрас та декоративних об’єктів, у такий спосіб вона додатково підтримує свою художню практику.

Скульптура як медіум приваблює художницю тим, що та беззаперечно присутня у просторі, займає своє матеріальне місце. Через свою фізичність скульптура має підпорядковуватися законам гравітації, стабільності. Разом із тим ця матеріальність приваблює художницю, тому що теми, з якими вона працює, досить абстрактні, але водночас можуть бути втілені у цьому важкому матеріальному об’єкті. На думку художниці, процес творення мистецтва має бути важкий.

Вербицька вважає, що в процесі творення художнику має бути важко, незручно. “Якщо тобі легко і зручно, це значить, що ти вже ходила цими стежками багато разів і використовуєш свій професіоналізм як ремесло. Саме цим відрізняється художник від майстра. Майстер зробив тисячу однаково прекрасних тарілок, і це супер. Але я художниця, якій має бути некомфортно. Якщо комфортно, значить я роблю щось не так”, – розповідає Поліна.

На її думку, більшість художників в Україні зберігають індивідуальність саме тому, що українське сучасне мистецтво досить молоде, динамічне, розмаїте, в ньому немає тотального інституційного пресингу чи запиту на певний тип мистецтва. За це вона його й любить і воліє працювати саме в його контексті як мисткиня і як кураторка.

Варто окремо згадати особливу для Вербицької тему – вона багато працює з образами старості і досліджує її присутність у мистецтві. Старість і дитинство – це вразливі періоди життя. І літні люди, і діти вразливі до взаємодії з іншими людьми, зі своїм тілом, з навколишнім світом. Вони візуально виразні, емоції дитини мінливі, а зморшки старшої людини з часом перетворюються на свого роду маску, яка залишається до кінця життя. Тіло людини саме себе формує в певний спосіб, і художниці важливо досліджувати, які відбуваються пластичні та емоційні зміни в людині.

Найчастіше питання, яке ставить перед собою мисткиня – чому вона робить те, що робить. Що зумовлює її вибір бути художницею в обставинах, які не сприяють цій роботі і коли постійно переслідує відчуття, ніби це “несправжня” професія. Бути художницею – це завжди складний вибір, який, окрім болю, насправді приносить щастя. Але це шлях сумнівів, постійного життєвого вибору. Поліна пояснює, що відчуття створення чогось з нічого – це доволі сильне, ні з чим не порівнюване специфічне задоволення, але таке, яке потім важко проміняти на щось інше.

Графіка і скульптура Поліни Вербицької нелінійні, вони як намисто з різними формами намистин, нанизаних на одну нитку. Тому всі її роботи не вибудовуються в просту й зрозумілу послідовну історію. Вони є різними частинами чогось, що потім може скластися в якусь красиву й цілісну картину. А можуть і не скластися.

Поліна Вербицька (1989):
Створює графіку, антропоморфні скульптури та барельєфи.
Її бренд “Weird Sculpture” спеціалізується на виготовленні прикрас, які реалістично відтворюють частини людського тіла.
Персональні виставки Поліни проходили у John David Mooney Foundation (США), VDA Gallery (Литва), Transformart gallery (Сербія), Dukley Gallery (Чорногорія), Karas Gallery (Україна), IZONE (Україна), Barbacan Art Space (Україна). Її роботи перебувають у приватних колекціях України, Чорногорії, країн ЄС, США, Австралії.

Персональний сайт художниці: https://verbshop.com.ua/skulptury-ta-obiekty/