Olena Kovach. Na przecięciu różnych żyć

Olena Kovach (ur. 1982) jest ukraińską artystką wizualną. Urodziła się w Łucku, studiowała w Kijowie, rozwijała swoją praktykę artystyczną we Lwowie, a obecnie mieszka i pracuje w Krakowie. Ukończyła Kijowski Instytut Sztuki Dekoracyjno-Użytkowej i Designu im. Mychajła Bojczuka, a następnie studiowała fotografię w Instytucie Kina i Telewizji w Kijowie.

Jej praktyka artystyczna kształtowała się w nieustannym ruchu pomiędzy teatrem, fotografią, tkaniną, performansem i filmem. Zmiany mediów i kontekstów w jej pracy są ściśle związane z doświadczeniem migracji, długotrwałym funkcjonowaniem w różnych środowiskach artystycznych oraz ciągłym powracaniem do tematów pamięci, traumy i historycznych pęknięć. Twórczość Kovach rozwija się stopniowo – poprzez gromadzenie doświadczeń i nakładanie się metod. Artystka pracuje głównie nad projektami długofalowymi, których idee rozgrywają się w czasie i przybierają różne formy: filmu, archiwum przedmiotów czy dokumentacji fotograficznej.

Dzieciństwo artystki upłynęło w teatrze – jej matka pracowała w teatrze lalek, a zaplecze sceny stało się dla Oleny naturalnym środowiskiem. Tkanina, kostium, ruch i scena jako miejsce koncentracji obrazów towarzyszyły jej od najmłodszych lat. Już jako pięciolatka, pytana przez dorosłych o przyszłość, bez wahania odpowiadała, że zostanie artystką. Być może dlatego jej pierwsza edukacja związana była z tkaniną i sztuką dekoracyjno-użytkową.

Studia fotograficzne w Instytucie Kina i Telewizji stały się momentem zmiany perspektywy. Fotografia otworzyła się przed nią jako medium zdolne rejestrować ruch i proces – pozwalające na uważność wobec gestu, pauzy i powtórzenia, które później pojawią się w jej pracach performatywnych. W tym okresie Kovach intensywnie fotografowała, pracowała z dokumentem, obserwowała życie miejskie i teatralne od wewnątrz.

Istotną rolę w jej rozwoju odegrała nieformalna edukacja w kijowskich kręgach teatralnych. Długie godziny spędzane na próbach teatru “Dach” Włada Troickiego, bliski kontakt z reżyserami i aktorami oraz rozmowy o kinie, muzyce i literaturze nieustannie poszerzały jej horyzonty.

Przez kilka lat Kovach pracowała głównie z fotografią, stopniowo odczuwając potrzebę wyjścia poza ramy dosłownej dokumentalności. Pobyt w Moskwie wzmocnił to poczucie – tam po raz pierwszy spróbowała swoich sił w teatrze, realizując kameralną inscenizację “Leśnej pieśni” Łesi Ukrainki z autorskimi kostiumami. W tym czasie poznała swojego przyszłego męża, językoznawcę i badacza kultury romskiej. Wspólnie uczestniczyli w ekspedycjach terenowych, a fotografia stała się częścią badań antropologicznych – narzędziem rejestracji codzienności i przestrzeni romskich obozowisk. Praca z tematyką romską ukształtowała jej długotrwałe zainteresowanie społecznościami marginalizowanymi, mechanizmami wykluczenia i przenikania kultur, a także motywami drogi, nomadyzmu i migracji, do których artystka konsekwentnie powraca.

W 2013 roku Kovach wraz z mężem wróciła do Ukrainy. Przeprowadzka do Lwowa otworzyła nowy etap jej twórczości, związany z adaptacją do odmiennego środowiska artystycznego. We Lwowie urodziło się jej dwóch synów. W tym czasie artystka zaczęła łączyć fotografię z materialnymi obiektami – elementami dawnego ukraińskiego haftu. Tworzyła kolaże i obiekty z fotografii wernakularnej, w których obraz wchodził w dialog z tkaniną jako nośnikiem czasu i cielesnej pamięci. Sama fotografia przestała jej wystarczać – potrzebna była bardziej złożona struktura i wyraźniejsza rama konceptualna. Przejście od dokumentu do myślenia konceptualnego wymagało odwagi.

Kolejna przeprowadzka – tym razem do Krakowa – otworzyła nowe możliwości pracy interdyscyplinarnej. W ramach stypendium Gaude Polonia (2020), pod opieką kuratorską Bogusława Bachorczyka i Anny Baranowej, Kovach rozpoczęła badania nad historią lwowskiego żydowskiego teatru Gimpla. Projekt opierał się na materiałach archiwalnych i warunkowej rekonstrukcji spektaklu “Dybuk”. Efektem była instalacja teatralna z projekcjami złożonymi ze stop-klatek, materializująca nieobecność aktorów i przerwaną ciągłość historii.

W Krakowie, we współpracy z lokalnym środowiskiem teatralnym, Kovach zaczęła intensywnie pracować z formatem performansu fotograficznego. Podczas festiwalu na Półwyspie Helskim zrealizowała serię działań, w których czarna tkanina rozpięta na tle Bałtyku symbolizowała nieobecne Morze Czarne. Aktorzy i aktorki krakowskiego Teatru 52 Hz pozowali przed kamerą, po czym wycinali własne sylwetki z materiału. Powstała pustka odsłaniała inny krajobraz – obce morze. Wycięte sylwety artystka zachowała z myślą o ich przyszłym “zszyciu”.

Po rozpoczęciu pełnoskalowej wojny w Ukrainie praktyka Kovach skupiła się na doświadczeniu przymusowej migracji. Projekt “Rozmowa z sukienką” (2023), zrealizowany we współpracy z ukraińskimi uchodźczyniami w Krakowie, łączy fotografię i wideo. Kobiety opowiadały przed kamerą o swoich doświadczeniach, patrząc na sukienki zawieszone na drzewach w przestrzeni miejskiej. Sukienka – jako obraz pamięci i straty, jako ślad dawnego życia – stała się dla każdej z uczestniczek czymś niezwykle bliskim.

W innym projekcie, “Venceremos”, artystka pracowała z archiwalnymi fotografiami czeskiego zespołu tanecznego. Zafascynowały ją zsynchronizowane, podniosłe ruchy kobiet oraz łatwość, z jaką te obrazy można przekształcić, wkładając im do rąk broń – co rezonuje z obecną sytuacją w Ukrainie, gdzie kobiety świadomie zmieniają swoje role, stając się żołnierkami i obrończyniami. Kolaże nadrukowane na białych damskich pończochach łączą cielesną kruchość z wyobrażoną historią i społeczną transformacją.

W 2023 roku Kovach rozpoczęła pracę nad nowym projektem “Europejski serwis”. Jest to dokumentacja performansu o cielesnym wyczerpaniu, niemal ascetycznej pracy z materią i przestrzenią, obejmująca serię fotografii oraz instalację z fizycznych obiektów – pokrywek od porcelanowych serwisów. Performans zrealizowano we współpracy z Magdaleną Trybą i Annemarie Frascoli jako projekt kolektywny artystek z Ukrainy, Polski i Szwajcarii. Porcelana funkcjonuje tu jako symbol dawnego, bezpiecznego świata – rodzinnego dziedzictwa, tradycji i estetyki przekazywanej z pokolenia na pokolenie – a jednocześnie okazuje się bezużyteczna i absurdalna w mrozie, niezdolna do wypełnienia dziurawych wiader niesionych na jarzmie. “To artystyczny list do starej Europy” – mówi o projekcie Kovach. Praca została zaprezentowana w ramach festiwalu Krakers w 2025 roku.

Istotnym wątkiem w twórczości artystki są także mosty – jako struktury architektoniczne i symbole, które w określonych momentach nabierają znaczenia militarnego. Podczas drugiego stypendium Gaude Polonia (2023) Kovach rozpoczęła badania nad spuścizną inżyniera Stanisława Kosińskiego w Muzeum Fotografii w Krakowie, poświęconą mostom monarchii austro-węgierskiej na terenach ukraińskich Karpat.

Archiwum Kosińskiego okazało się rozległe i doskonale zachowane: dokumentacja techniczna budowy, rysunki, dzienniki oraz prywatne zapiski rodzinne. Inżynier projektował sieć mostów kolejowych jako system łączący różne regiony imperium. Centralnym obiektem badań Kovach stał się most w Jaremczu – złożona konstrukcja inżynieryjna, będąca jednocześnie gestem modernizacji i demonstracją technicznej potęgi państwa.

Pracując z archiwum, artystka zestawia fotografie z budowy z dzisiejszym stanem miejsc, w których mosty zostały zniszczone przez wojny lub rozebrane po zmianach granic. Podróże do Jaremcza oraz do Słowenii, gdzie znajduje się most w Solkanie – “bliźniaczy” wobec jaremczańskiego – pozwalają jej myśleć o moście jako formie powtarzalnej, funkcjonującej w różnych kontekstach politycznych i kulturowych. W Słowenii most zachował się i nadal działa, stając się punktem stabilności, podczas gdy w Jaremczu istnieje jedynie w wymiarze archiwalnym. Ze względu na stan wojenny w Ukrainie dostęp do tego miejsca jest niemożliwy – dokumentacja fotograficzna jest tam zakazana.

Szczególne miejsce w badaniach zajmują zapiski córki inżyniera Kosińskiego. Kovach odczytuje je, zestawia z fotografiami, poszukuje powiązań i odnajduje fragmenty opisujące reakcję ojca na wiadomość o zniszczeniu mostu – dzieła jego życia. Projekt formuje się jako wielowarstwowe studium przejść między terytoriami, epokami historycznymi oraz sferą prywatną i państwową. Przybiera formę filmową, w której artystka, w drodze do “mostu-bliźniaka”, rozmawia z historykami, inżynierami i artystami – każdy z nich na swój sposób zafascynowany jest filozofią mostu.

W praktyce Kovach coraz wyraźniej obecna staje się tematyka żydowska, wcześniej już dla niej istotna. Artystka powraca do niej poprzez pracę z dziedzictwem architektonicznym. Foto-performans “Nie wyrzucać – własność muzeum” wyrósł z historii żydowskiego sierocińca w Bochni, gdzie oryginalne okna zostały zdemontowane i zastąpione plastikowymi. Kovach fotografowała przestrzeń przez kolejne stare ramy okienne, rejestrując stopniową utratę przejrzystości i widzialności. Praca ta opowiada o zapomnieniu ukrytym w archiwach i na peryferiach uwagi, o wypieraniu materialnych śladów historii z codziennej przestrzeni oraz o odpowiedzialności artysty wobec dziedzictwa pozbawionego głosu.

Obecnie artystka pracuje nad swoim debiutanckim filmem dokumentalnym “Ile okien jest w twoim domu?”, poświęconym domowi doktora Kraszewskiego w Zakopanem, gdzie po wybuchu wojny w Ukrainie szczere pragnienie pomocy uchodźcom splata się z historią samego miejsca.

Dom, zbudowany w 1898 roku według projektu Jana Witkiewicza, posiada bogatą historię. Dziś prowadzony jest jako galeria sztuki współczesnej przez wnuczkę lekarza – Magdalenę Kraszewską. Kovach starała się uchwycić momenty empatii i współodczuwania obecne w tej przestrzeni; sam budynek stał się głównym bohaterem filmu. Projekt miał rozpocząć swoją drogę festiwalową podczas festiwalu w Wilnie, jednak artystka wycofała go, gdy w tym samym czasie dom został podpalony. Uznała, że przemilczenie dalszego ciągu tej historii byłoby niesprawiedliwe. Prace nad filmem trwają nadal – dziś jest to bardzo osobista opowieść o domu, rodzinie i relacjach między dwoma krajami.

Twórczość Oleny Kovach układa się w długotrwały proces uważnego zbierania fragmentów – obrazów, materiałów, historii i przedmiotów. Jej prace funkcjonują w przestrzeniach pomiędzy dyscyplinami, gdzie pamięć przybiera materialną formę, a jej brak staje się wymownym elementem artystycznej narracji.

Wybrane projekty i wystawy

Międzynarodowa Wystawa Tkaniny, Kijów, Ukraiński Dom, 2006
Wystawa indywidualna fotografii Dzieci–Dziadkowie, Kijów, Galeria Nieba, 2007
Wystawa indywidualna Dzikie pole, Lwów, Galeria Coś Ciekawego, 2014
Wystawa indywidualna Śnieżynka, Lwów, Galeria Dzyga, 2018
Performans fotograficzny Portret na tle Morza Czarnego pod jego nieobecność, Hel, Kuźnica, Polska (we współpracy z Teatrem 52 Hz), 2020
Wystawa zbiorowa festiwalu Krakers, Kraków, Polska, 2021
Festiwal performansu Trzy razy sztuka, foto-performans Msza za utracony dom albo trasy osób przesiedlonych, Półwysep Helski, Polska, 2021
Wystawa finałowa konkursu MUKHI, Kijów, Ukraina, 2021
Foto-performans Nie wyrzucać – własność muzeum, Bochnia, Polska, 2022
Wystawa indywidualna Venceremos, festiwal Krakers, Kraków, Polska, 2023
Materia Matters, ukraiński art-tekstyl, Ukraiński Dom, Kijów, 2024
Wystawa indywidualna Europejski serwis, festiwal Krakers, Kraków, Polska, 2025

Strona internetowa artystki: www.lenakovach.org

 

 

Олена Ковач. На перетині різних життів

Олена Ковач (нар. 1982 р) – українська художниця, яка народилася в Луцьку, навчалася в Києві, розвивалася як художниця у Львові, а нині живе й працює в Кракові. Олена закінчила Київський інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука, вивчала фотографію в Інституті кіно і телебачення в Києві.

Мистецька практика Олени Ковач формувалася в постійному русі між театром, фотографією, текстилем, перформансом і кіно. Зміна медіумів і середовищ у її роботі пов’язана з географічними переміщеннями, тривалим перебуванням у різних мистецьких контекстах і постійним поверненням до тем пам’яті, травми та історичних розривів. Її творчість розвивається поступово, через накопичення досвіду й нашарування різних методів. Олена працює переважно з довготривалими проєктами, ідея яких розгортається в часі й набуває різних форм – кіно, архіву речей, фотофіксації.

Дитинство художниці минуло в театрі: її мама працювала в ляльковому театрі, і залаштунки стали для Олени природним середовищем. Тканина, костюм, рух, сцена як місце концентрації образів увійшли в її життя змалку, і вже з п’ятирічного віку на питання дорослих «ким ти хочеш стати?» дівчинка впевнено відповідала, що буде художницею. Напевно, саме тому перша освіта Олени пов’язана з текстилем і декоративно-прикладним мистецтвом.

Навчання в Інституті кіно і телебачення на відділі фотографії стало моментом зміни оптики, фотографія відкрилася для художниці як медіум, здатний фіксувати рух і процес, у фотографії можна було проявити увагу до жесту, паузи, повторення, які згодом з’являться в її перформативних роботах. У цей період Ковач багато знімала, працювала з документальною фотографією, спостерігала за міським життям і театральним середовищем зсередини.

Важливу роль у житті художниці відігравала неформальна освіта в київських театральних колах. Довгі години, проведені на репетиціях театру «Дах» Влада Троїцького, тісний контакт із режисерами й акторами, розмови про кіно, музику й літературу постійно щось додавали до самоосвіти.

Протягом кількох років Ковач працювала з фотографією, поступово відчуваючи потребу виходу за межі прямої документальності. Життя в Москві протягом кількох років загострило цю потребу, там Олена вперше спробувала себе в театральній справі, зробила камерну постановку «Лісової пісні» Лесі Українки з авторськими костюмами. Тоді ж Ковач познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, мовознавцем і дослідником ромської культури. Вони разом вирушили у польові експедиції, фотографія стала частиною антропологічного дослідження, способом фіксації побуту й середовища ромських таборів. Робота з ромською тематикою сформувала тривалий інтерес художниці до маргіналізованих спільнот і механізмів виключення, перетину культур, а також тем дороги, кочового шляху і міграції, до яких згодом художниця систематично звертається.

Олена повернулася разом з чоловіком в Україну в 2013 році, переїзд до Львова позначив новий етап її творчості, адаптації до нового творчого середовища. У Львові народилися двоє її синів. У цей час Ковач почала поєднувати фотографію з матеріальними об’єктами – елементами старої української вишивки. Вона почала створювати колажі й об’єкти з вернакулярної фотографії, у цій техніці фотографія входила в контакт із тканиною як носієм часу й тілесної пам’яті. Фотографія перестала задовольняти сама по собі – потрібна була концептуальна рамка, складніша структура. Перехід від документальності до концептуального мислення вимагав від художниці сміливості.

Згодом родина переїхала до Кракова, що відкрило нові можливості для міждисциплінарної роботи художниці. Під кураторством Богуслава Бахорчика та Анни Баранової в рамках стипендії Gaude Polonia (2020) Олена Ковач почала дослідження історії єврейського театру Ґімпля у Львові. Проєкт ґрунтувався на архівних матеріалах і умовній реконструкції вистави «Дибук». Результатом дослідження стала театральна інсталяція з проєкціями, створеними зі стоп-кадрів, яка втілювала відсутність акторів і перерваність історії.

У Кракові у взаємодії з місцевим театральним колом Ковач почала активно працювати з форматом фотографічного перформансу. Під час фестивалю на півострові Гель вона реалізувала серію робіт, в одному з перформансів чорна тканина, натягнута на тлі Балтійського моря, символізувала відсутнє Чорне море. Актори й акторки краківського «Teatr 52 Hz» позували перед камерою, після чого вирізали власні силуети з тканини. Залишена порожнеча відкривала інший пейзаж, чуже море. Вирізані силуети тканин художниця зберегла, аби вони були зшиті, коли надійде час «зшивання».

Після початку повномасштабної війни в Україні практика Ковач зосередилася на досвіді вимушеного переміщення. Проєкт «Розмова з сукнею» (2023), створений у співпраці з українськими біженками в Кракові, поєднує фотографію й відео. Жінки розповідали на камеру про свій досвід, дивлячись на свої сукні, розвішані на деревах у міському просторі. Сукня як образ пам’яті й втрати, спогад про колишнє життя стала чимось дуже зрозумілим і близьким для кожної учасниці зйомок.

В іншому проєкті «Venceremos» Олена Ковач працювала з архівними фотографіями танцювального колективу з Чехії. Художницю захопили злагоджені, піднесені рухи одухотворених жінок, і те, як легко ці образи можна змінити, вклавши їм до рук зброю – те, що відбувається зараз в Україні, коли жінки свідомо змінюють свою роль на войовничок і захисниць. Колажі, надруковані на білих жіночих панчохах, сприймаються як поєднання тілесної крихкості, слідів уявної історії та соціальної трансформації.

У 2023 році Ковач почала роботу над своїм новим проєктом «Європейський сервіз». Це документація перформансу про тілесно виснажливу, майже аскетичну роботу з матеріалом і простором, серія фотографій та інсталяція фізичних об’єктів – кришечок від порцелянових сервізів. Перформанс був реалізований за участі Магдалени Триби та Аннмарі Фрасколі як колективний проєкт художниць з України, Польщі та Швейцарії. У перформансі використано порцеляну як символ старого затишного світу, як родинну спадщину, традицію та естетику, яка передається поколіннями. Водночас вона стає непридатною та абсурдною на морозі, нею неможливо наповнити діряві відра, що їх тримає на коромислі акторка. «Це мистецький лист до старої Європи», – каже про проєкт Олена. Він був показаний в рамках краківського фестивалю «Krakers» 2025 року.

Важливу лінію в творчості Олени становить дослідження мостів як архітектурних і символічних структур, які від часу до часу стають військово важливими об’єктами. Під час другої стипендії Gaude Polonia (2023) художниця почала вивчати спадщину інженера Станіслава Косінського в Музеї фотографії в Кракові, присвячену мостам Австро-Угорщини на теренах українських Карпат.

Архів Косінського виявився масштабним і добре збереженим: технічні фотографії будівництва, креслення, щоденники, а також приватні записи родини. Косінський працював у період Австро-Угорщини над мережею залізничних мостів, мислячи їх як систему, що поєднує різні регіони імперії. Центральним об’єктом дослідження для Ковач став Яремчанський міст – складна інженерна конструкція, що водночас була жестом модернізації й демонстрацією технічної сили імперії.

Працюючи з архівом, Ковач порівнює фотографії будівництва з сучасним станом місць, де мости були зруйновані війнами або демонтовані після зміни кордонів. Подорожі до Яремчого, а також до Словенії, зокрема до Солканського мосту, «брата-близнюка» яремчанського, дозволяють їй мислити міст як повторювану форму, що існує в різних політичних і культурних контекстах. У Словенії міст зберігся і функціонує, стаючи точкою стабільності, тоді як в Яремчі він існує в архівному вимірі. Через воєнний стан в Україні до нього також немає доступу – зйомки на тому місці заборонені.

Особливе місце в цьому дослідженні займають записи доньки інженера Косінського. Художниця розшифровує їх, зіставляє з фотографіями, шукає зв’язки і знаходить рядки доньки про те, як батько реагує на новину про знищення мосту – справи всього його життя. У підсумку проєкт Ковач формується як багатошарове дослідження переходів між територіями, історичними епохами, приватним і державним простором. Ці дослідження набувають кінематографічної форми, де художниця на шляху до мосту-близнюка спілкується з істориками, інженерами, художниками, які кожен по своєму зачарований філософією мосту.

В художній практиці Олени дедалі виразніше проступає єврейська тема, яка й раніше була для неї важливою. Ковач повертається до неї через роботу з архітектурною спадщиною. Фото-перформанс «Не викидати – власність музею» виникла з історії єврейського сиротинця в Бохні, де автентичні вікна демонтували й замінили пластиковими. Художниця фотографувала простір крізь послідовно встановлені старі віконні рами, фіксуючи поступову втрату прозорості й видимості. Робота ця – про забуття, приховане в архівах і на периферії уваги, про витіснення матеріальних слідів історії з повсякденного простору і про відповідальність художника за спадщину, яка залишається без голосу.

Нині Олена працює над дебютним документальним фільмом «Скільки вікон в твоєму домі?» – про будинок лікаря Крашевського в Закопаному, де після вибуху війни в Україні щире бажання допомогти біженцям від війни переплітається з історією будинку.

Дім цей має славетну історію, збудований у 1898 році за проєктом Яна Віткевича, нині його утримує та розвиває як галерею сучасного мистецтва онука лікаря – Магдалена Крашевська. Ковач намагалася вловити і зафіксувати моменти співпереживання, емпатії в цьому просторі, сам будинок став головним героєм фільму. Проєкт уже мав почати свій фестивальний шлях на кінофесті у Вільнюсі, але художниця відкликала свою роботу, бо саме в той час будинок підпалили. Олені видалося несправедливим замовчувати продовження цієї історії. Тому робота на фільмом триває досі, тепер це дуже особиста історія про дім, родину, зв’язки між двома країнами.

Творчість Олени Ковач вибудовується як тривалий процес ретельного збору фрагментів – образів, матеріалів, історій, предметів. Її роботи функціонують у просторах між дисциплінами, де пам’ять набуває матеріальної форми, а її відсутність стає промовистим елементом у мистецтві.

Вибрані проєкти та виставки:

Міжнародна виставка текстилю. Київ, Український дім, 2006
Персональна виставка фотографії „Діти-Діди”. Київ, галерея „Небеса”, 2007
Персональна виставка „Дике поле”. Львів, галерея „Щось цікаве”, 2014
Персональна виставка „Снігуронька”. Львів, галерея „Дзиґа”, 2018
Фотографічний перформанс „Портрет на тлі Чорного моря за його відсутності”,
Гель, Кузниця, Польща (у співпраці з Театром 52Hz), 2020
Колективна виставка фестивалю, „Krakers” Краків, Польща, 2021
Фестиваль перформансу „Trzy razy sztuka”, фотоперформанс „Меса за втраченим домом або маршрути переміщених осіб”, п-ів Гель, Польща, 2021
Виставка, фінал всеукраїнського конкурсу МУХІ, Київ, Україна, 2021
Фотоперформанс „Не викидати – власність музею”, м. Бохня, Польща, 2022
Персональна виставка „Venceremos” в рамках фестивалю „Krakers”, Краків, Польща, 2023
Матерія Matters, український артекстиль, Український Дім, Київ, 2024
Персональна виставка „Європейський сервіз” в рамках фестивалю „Krakers”, Краків, Польща, 2025

Особистий сайт художниці: https://www.lenakovach.org/