Ołena Pryduwałowa: Miasto jako świadek - Żydowskie Muzeum Galicja

Ołena Pryduwałowa jest współczesną ukraińską artystką, która zajmuje się malarstwem i grafiką. Urodziła się w 1960 roku i dorastała na Darnicy — zielonej, pełnej życia dzielnicy Kijowa, która w jej wspomnieniach zachowała swój pośredni charakter: znajdowała się gdzieś pomiędzy miastem a przedmieściami. To wczesne doświadczenie życia na obrzeżach miasta, pośród codziennych przestrzeni, ludzi i przedmiotów, wielokrotnie powracało później w jej twórczości.

Pryduwałowa wychowała się w rodzinie o artystycznych zainteresowaniach. Jej ciotka przez całe życie śpiewała w operze, dzięki czemu Ołena od najmłodszych lat oglądała spektakle, słuchała muzyki klasycznej i zaglądała za kulisy. To ojciec jako pierwszy dostrzegł jej talent plastyczny i zachęcił ją do rozwijania artystycznych zainteresowań.

Po ukończeniu specjalistycznej szkoły plastycznej Ołena Pryduwałowa zdecydowała się na studia w Kijowskim Państwowym Instytucie Sztuki (obecnie Narodowa Akademia Sztuk Pięknych i Architektury), wybierając wydział scenografii teatralnej. Malarstwo sztalugowe i grafika wydawały jej się wówczas dziedzinami bardziej ograniczonymi przez ówczesne ramy ideologiczne, podczas gdy teatr otwierał szersze pole dla wyobraźni.

Na wybór wydziału wpłynęła również chęć nauki u cenionego artysty i scenografa Danyła Lidera. Pryduwałowa wspomina wykładowców kompozycji teatralnej, Innę Byczenkową i Ihora Nesmijanowa, a także Serhija Poderwiańskiego, który prowadził zajęcia z rysunku i malarstwa i wyraźnie wyróżniał się na tle pozostałych pedagogów. Równie ważne było środowisko studenckie. Artystka pamięta swój rocznik jako wspólnotę ludzi, z których wielu stało się później rozpoznawalnymi postaciami współczesnej sztuki ukraińskiej. Instytut dał jej coś niezwykle istotnego: środowisko, przyjaźnie na całe życie i doświadczenie wspólnego rozwoju twórczego.

Po ukończeniu studiów rozpoczął się okres intensywnej pracy artystycznej, pierwszych ważnych projektów i uznania w środowisku zawodowym. Pod koniec lat dziewięćdziesiątych Pryduwałowa zdobyła kilka znaczących nagród i wzięła udział w dziesiątkach wystaw indywidualnych, międzynarodowych plenerach oraz wystawach w Polsce, Francji, Niemczech, Wielkiej Brytanii, Szwecji i Japonii.

Kijów stał się dla Ołeny Pryduwałowej nieustannym przedmiotem artystycznej obserwacji. Wczesne prace, powstałe na początku lat dwutysięcznych, cechowało zmitologizowane spojrzenie na miejską przestrzeń. Artystka wspomina, że miasto jawiło jej się wówczas w szczególnym świetle: tworzyły je kasztanowce, architektura i swoista, nieco wyolbrzymiona radość. Fascynował ją barokowy charakter Kijowa, który próbowała oddać w swoich pracach. Z czasem zaczęła dążyć do większej wierności rzeczywistości, niekiedy niemal całkowicie rezygnując z koloru na rzecz czerni i bieli. Im uważniej przyglądała się codzienności, tym wyraźniej rozumiała jednak, że interesuje ją nie tyle reprezentacyjny wizerunek stolicy, ile niepozorne fragmenty miejskiego życia. Na jej obrazach pojawiały się bazary, dworce, zwykli ludzie i miejsca, na które większość przechodniów nie zwróciłaby uwagi.

Ważnym obszarem jej twórczości stał się również Krym. Powstałe tam cykle Pryduwałowej były rezultatem plenerów i pracy bezpośrednio z natury. Artystka lubiła malować pod gołym niebem, obserwując zmienność morza, światła i pejzażu w Bałakławie oraz Teodozji. Dziś prace te nabierają szczególnego znaczenia: oglądając je ponownie, można dostrzec zapis szczęścia. Krymskie cykle zachowują wartość bezpośredniego, przeżytego doświadczenia — wszystkiego, co wydarzyło się przed aneksją Krymu i co dziś należy do utraconej przestrzeni osobistej i wspólnej.

Przed 2014 rokiem Ołena Pryduwałowa, podobnie jak wielu jej rówieśników, przez długi czas zmagała się z poczuciem społecznej beznadziei. Jak wspomina, pod koniec rządów Wiktora Janukowycza wydawało się, że ten stan może trwać bez końca. Rewolucja Godności stała się punktem zwrotnym — dosłownie wyprowadziła ludzi ku wspólnemu działaniu. Pryduwałowa spędzała dużo czasu w samym centrum wydarzeń. Właśnie wtedy zaczęła tworzyć cykl graficzny „Kijów — 2014. Majdan”, który stał się swoistym dziennikiem przeżytych doświadczeń. Artystka zwykle myśli kategoriami koloru, ceni niuanse tonalne, malarskie przejścia i rozciągnięte, freskowe gradacje, jednak w tamtym okresie niemal całkowicie zrezygnowała z barw. Nie zależało jej na budowaniu złożonej struktury malarskiej, lecz na uchwyceniu stanu — własnego i społecznego. Dopiero po latach, przeglądając teczki z pracami, dostrzegła, jak bardzo zmieniła się ona sama i całe jej pokolenie. Pełnoskalowa rosyjska inwazja z 2022 roku jeszcze wyraźniej unaoczniła tę przemianę.

Pierwsze miesiące pełnoskalowej wojny były dla Pryduwałowej czasem szoku. Do pracy zaczęła wracać około maja 2022 roku; tworzenie pomogło jej wydostać się ze stanu odrętwienia. Szczególne miejsce zajęła Łukjaniwka — dzielnica Kijowa, w której znajduje się jej pracownia. Jest to rejon regularnie dotkliwie niszczony przez rosyjskie ostrzały, a dobrze znany pejzaż miejski coraz częściej zamienia się w krajobraz ruin. Mimo to zrujnowane miasto nadal żyje. Obok uszkodzonych budynków znów pojawiają się kwiaty, owoce i kawa, a ludzie wracają do codziennych zajęć. Kontrast między zniszczeniem a odradzającą się codziennością stał się dla artystki ważnym źródłem wewnętrznego optymizmu i odporności.

Każdy kolejny etap twórczości prowadził artystkę ku nowemu motywowi, który badała tak długo, aż przestawał ją inspirować. Tak było z pracami przedstawiającymi starsze kobiety z Łukjaniwki: Pryduwałowa dzień po dniu wracała do tej samej twarzy i powtarzała jej wizerunek z taką uporczywością, że sam proces nabierał niemal rytualnego charakteru. Później pojawiał się kolejny motyw — na przykład wizerunek Jana Chrzciciela, który zobaczyła w cerkwi. Takie cykle rodziły się pod wpływem silnego wewnętrznego przeżycia, wymagającego długiej pracy. Zdaniem artystki powtarzanie stopniowo „upraszcza” formę: obraz zostaje oczyszczony z tego, co zbędne, a długotrwałe opracowywanie prowadzi do lapidarności. Za pozorną prostotą kryje się proces przeżywania i przemyśliwania tego, co zostało zobaczone.

Zasada ta szczególnie wyraźnie ujawniła się w pracach, nad którymi Ołena Pryduwałowa pracowała zimą 2024 i 2025 roku. Początkowo wielokrotnie przemalowywała powierzchnię, opracowując zmarszczki na twarzach i fakturę przywodzącą na myśl spękaną ziemię. Postacie starszych kobiet układały się w swoiste fryzy — rytmiczne sekwencje. W niektórych kompozycjach poszczególne figury zlewają się w jedną masę. Artystka nazywa je „skupiskami energii”: przypominają żywą materię, która pozostaje w nieustannym ruchu i zmienia kształt. Tak powstał cykl „Warta” z 2025 roku. Warta Pryduwałowej to ludzie, którzy trwają w codzienności wojny, nadal żyją i pracują, podtrzymując miasto własnymi siłami.

Powtarzalność odgrywa istotną rolę także w projekcie „Zaklinanie miłości”, zaprezentowanym w 2025 roku na zamku w Podhorcach i przygotowanym we współpracy z Tetianą Kałytą. Artystka długo szukała słowa, które najlepiej oddawałoby charakter jej pracy. W końcu pojawił się pomysł „zaklinania”. Pryduwałowa wraca do twarzy, postaci, pejzażu lub gestu tak długo, aż zaczynają odsłaniać nową formę. Rytualny charakter tej pracy wynika z regularnego wysiłku i wytrwałego pozostawania blisko obserwowanego przedmiotu.

Na wystawie „ŚwiatoWidzenie” w Chmielnickim w 2026 roku po jednej stronie przestrzeni muzealnej artystka przedstawiła kraj, który przez wiele lat poznawała podczas plenerów, podróży i obserwacji. Gwasze opowiadały o różnych miejscach i okresach, tworząc swoistą retrospektywę Ukrainy. Po drugiej stronie znalazły się prace powstałe już po rozpoczęciu pełnoskalowej wojny. Zestawienie to uwydatniło kontrast między doświadczeniem długotrwałego przebywania w konkretnych miejscach a nową rzeczywistością, która zmieniła ich znaczenie. Na wystawie pokazano również autoportrety z różnych lat — od wczesnych prac po te stworzone tuż przed pełnoskalową inwazją, w czasie pandemii COVID-19. Pryduwałowa wspomina ten okres jako czas, gdy pozostawała w pracowni i w naturalny sposób zwróciła się ku własnemu wizerunkowi. Dziś autoportrety pozwalają prześledzić przemiany, które zachodziły w artystce.

Kolejnym obszarem twórczości Pryduwałowej stały się motanki — tradycyjne ukraińskie lalki wykonywane przez owijanie i wiązanie materiału. Zajęła się nimi na początku lat dwutysięcznych, przygotowując wystawę „Barok kijowski”, do której tworzyła wielkoformatowe gwasze. Kiedy właścicielka galerii urodziła dziecko, artystka zaczęła zastanawiać się, jaki prezent podarować rodzinie. Szukając pomysłu, kupiła książkę Ołeksandra Najdena o lalkach i postanowiła wykonać własną motankę. Prezent stał się początkiem nowej pasji twórczej. Przy tej pracy ponownie poczuła się scenografką: mogła eksperymentować z materiałami, kostiumem, bryłą i ekspresją formy, nie ograniczając się do płaskiej powierzchni papieru. Z czasem stworzyła obszerny cykl inspirowany suprematyzmem i twórczością Kazimierza Malewicza. Po rozpoczęciu pełnoskalowej wojny wróciła do motanek. W okresach, gdy nie była w stanie malować, praca rękami pozwalała jej kontynuować proces twórczy. Nowe lalki zaczęły symbolizować niekończący się łańcuch życia i śmierci oraz więź między pokoleniami. Artystka porównuje je do gąsienic układających się w długie szeregi. Z czasem motanki stały się częścią wystaw, a zarazem sposobem na zbieranie datków na rzecz Sił Zbrojnych Ukrainy.

Wojna zmieniła nie tylko tematykę prac Pryduwałowej, lecz także ich materialny los. Przed rozpoczęciem pełnoskalowej inwazji część jej dzieł znajdowała się w ukraińskich muzeach, między innymi w Muzeum Chersońskim oraz w muzeum Ołeksandra Hrina w Teodozji. Artystka nie wie, co się z nimi stało po okupacji i działaniach wojennych. Niektóre prace spłonęły w pożarze w placówce firmy kurierskiej Nova Poshta, inne zaginęły w prywatnych kolekcjach przyjaciół. Nieustannie zagrożona jest również jej pracownia na Łukjaniwce, narażona na ataki rakiet balistycznych.

Twórczość Ołeny Pryduwałowej niezmiennie wyrasta z uważnego zainteresowania życiem w jego konkretnych przejawach. Są to ludzie na bazarach, dworce, stare twarze, zmieniające się światło nad morzem, miejskie ulice, kwiaty i owoce pośród ruin. Dla artystki właśnie ta niepozorna ciągłość jest jednym z najważniejszych tematów sztuki — doświadczeniem, które obserwuje wokół siebie i próbuje przekazać za pomocą malarstwa.

Олена Придувалова: Місто як свідок

Олена Придувалова – сучасна українська художниця, яка працює з живописом і графікою. Олена народилася в 1960 році, виросла на Дарниці – в квітучому районі Києва, який у її спогадах зберігає проміжний статус між містом і передмістям. Цей ранній досвід життя на міській периферії, серед повсякденних просторів, людей і речей, згодом не раз проявиться в її роботах.

Родина Придувалової була творчою: її тітка все життя співала в оперному театрі, завдяки їй Олена змалку дивилася вистави, слухала класичну музику й бувала за лаштунками. Її батько першим помітив художню обдарованість доньки, підтримав її прагнення займатися мистецтвом.

Після навчання в спеціалізованій художній школі Олена Придувалова зрештою обрала Київський державний художній інститут (нині Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури) і вступила на театральне відділення. Станковий живопис і графіка здавалися їй більш обмеженими через ідеологічні рамки того часу, а театр натомість відкривав ширший простір для уяви.

Вибір відділення також був пов’язаний із бажанням навчатися у відомого майстра, художника-сценографа Данила Лідера. Придувалова згадує викладачів театральної композиції Інну Биченкову та Ігоря Несміянова, Сергія Подерв’янського, який викладав рисунок і живопис та дуже відрізнявся від інших педагогів. Не менш важливим було її студентське середовище. Олена Придувалова згадує курс як спільноту людей, багато з яких згодом стали помітними зірками сучасного українського мистецтва. Інститут дав художниці дещо важливе – середовище, дружбу на все життя й досвід спільного творчого росту.

Після закінчення інституту в Олени Придувалової почався період активної творчості, перших поважних проєктів і визнання в професійному середовищі. Наприкінці 90-х Придувалова здобула кілька важливих премій та взяла участь у десятках персональних виставок, брала участь у міжнародних пленерах та виставках у Польщі, Франції, Німеччині, Великій Британії, Швеції, Японії etc.

Київ став для Олени Придувалової постійним місцем художнього спостереження. Ранні роботи, створені на початку 2000-х років, вирізнялися міфологізованим сприйняттям міського простору. Художниця згадує, що тоді урбаністичний простір поставав перед нею в особливому світлі, з образами каштанів, архітектури й особливої, дещо перебільшеної радості. Їй подобалася бароковість Києва, яку вона намагалася передати у своїх роботах. Поступово художниця прагнула наблизитися до реальності, іноді майже відмовляючись від кольору й переходячи до чорно-білої гами. Проте в цьому наближенні до дійсності вона дедалі виразніше усвідомлювала, що її цікавить не так репрезентативний образ столиці, як непомітні фрагменти міського життя. У її роботах з’являлися базари, вокзали, звичайні люди, місця, на які більшість перехожих не звернула б уваги.

Іншим важливим простором її творчості став Крим. Кримські серії Придувалової створені на пленерах, безпосередньо з натури. Вона любила працювати просто неба, спостерігаючи за мінливістю моря, світла й пейзажу в Балаклаві, Феодосії. Сьогодні ці роботи мають особливе значення: переглядаючи їх, можна побачити в них пережите щастя. Кримські серії зберігають цінність живого досвіду – всього, що відбулося до анексії Криму й тепер належить до втраченого особистого та спільного простору.

До подій 2014 року Олена Придувалова, як і багато її сучасників, переживала тривалий період суспільної безнадії. За її словами, наприкінці правління Віктора Януковича здавалося, що цей стан може тривати невизначено довго. Революція Гідності стала переломним моментом – вона буквально виштовхнула людей до спільної дії. Придувалова багато часу проводила у вирі подій, і в цей період вона почала створювати графічну серію «Київ — 2014. Майдан», яка стала своєрідним щоденником пережитого. Придувалова зазвичай мислить як колористка й любить тональні нюанси, живописні переходи та фрескові розтяжки, але в цей період майже відмовилася від кольору. Їй було важливо не розробляти складну живописну структуру, а встигнути передати стан – власний і суспільний. Лише згодом, переглядаючи папки з роботами, художниця побачила, наскільки сильно змінилася вона сама та її покоління. Повномасштабне вторгнення 2022 року зробило цю трансформацію ще більш очевидною.

Перші місяці повномасштабної війни стали для Олени Придувалової періодом шоку. Вона почала повертатися до роботи приблизно в травні 2022 року, це допомогло їй вийти зі стану заціпеніння. Особливо важливим місцем стала Лук’янівка – київський район, у якому розташована майстерня художниці. Це місце, яке постійно зазнає серйозних руйнувань від російських обстрілів, знайомий міський ландшафт дедалі частіше перетворюється на пейзаж руїн. Водночас у зруйнованому місті триває життя. Поруч із пошкодженими будівлями знову з’являються квіти, фрукти, кава, люди повертаються до звичних справ. Цей контраст між руйнацією та відновленням повсякденності ставав для художниці важливим джерелом внутрішнього оптимізму й стійкості.

Кожен період творчості приводив художницю до нового образу, який вона певний час досліджувала, аж доки він не вичерпувався. Так було з її роботами про бабусь на Лук’янівці: художниця день у день поверталася до одного обличчя, повторюючи його так наполегливо, що сам процес набував майже ритуального характеру. Потім з’являвся якийсь інший образ – побачений у церкві лик Івана Хрестителя. Подібні серії виникали через сильне внутрішнє враження, яке вимагало тривалого опрацювання. Таке повторення, на її думку, поступово «спрощує» форму: образ очищується від зайвого, а тривале опрацювання приводить до лаконічності. За зовнішньою простотою стоїть тривалий процес проживання й осмислення побаченого.

Цей принцип особливо виразно проявився в роботах, над якими Олена Придувалова працювала взимку 2024-2025 років. Спочатку художниця знову й знову переписувала поверхню, опрацьовуючи зморшки людей й фактуру, що нагадувала потріскану землю. Фігури бабусь, які виникали в її роботах, набували вигляду своєрідних фризів – ритмічних послідовностей. У деяких композиціях окремі фігури зливаються в одну масу. Художниця називає їх «згустками енергії»: вони нагадують живу матерію, що перебуває в постійному русі й змінює форму. Так виникла серія “Варта” 2025 року. Варта Придувалової – це люди, які залишаються у буденності війни, продовжують жити, працювати, тримати місто на своїх плечах.

Одним із проєктів, у яких також виразно проявляється повторення, стала виставка «Замовляння на любов» у Підгорецькому замку, створена у 2025 році у співпраці з Тетяною Калитою. Художниця довго шукала слово, яке могло б передати характер її роботи. Так виникла ідея “замовляння”. Художниця повертається до обличчя, фігури, пейзажу або жесту, аж доки вони нарешті не починають відкривати нову форму. Ритуальність тут виникає з регулярної праці, з наполегливого перебування поруч із предметом спостереження.

У виставці “СвітоБачення” 2026 року в Хмельницькому з одного боку музейного простору повстала країна, яку Олена багато років досліджувала під час пленерів, подорожей і спостережень. Гуаші мали розповідати про різні місця та періоди, створюючи своєрідну ретроспективу країни. З іншого боку розміщувалися роботи, створені вже після початку повномасштабної війни. У результаті виник контраст між досвідом тривалого перебування в конкретних місцях і новою реальністю, яка змінила їхнє значення. До експозиції увійшли також автопортрети різних років – від ранніх до створених напередодні повномасштабної війни, під час пандемії COVID-19. Олена Придувалова згадує цей час як період, коли вона залишалася в майстерні й природно зверталася до власного образу. Сьогодні ці автопортрети дозволяють побачити зміни, які відбувалися з художницею.

Іншим напрямом творчості Придувалової стала робота з мотанками. Цей досвід виник ще на початку 2000-х років, коли художниця готувала виставку «Київське бароко», для якої створювала великі гуаші. Коли у власниці галереї народилася дитина, Придувалова думала, що подарувати родині. У пошуках ідеї вона придбала книжку Олександра Найдена про ляльок і вирішила зробити власну ляльку-мотанку. Подарунок виявився початком нового творчого захоплення. У цій роботі вона знову відчула себе театральною художницею: могла працювати з матеріалами, костюмом, об’ємом і виразністю форми, не обмежуючись площиною паперу. Згодом вона створила велику серію, цього разу пов’язану із супрематизмом і творчістю Казимира Малевича. Після початку повномасштабної війни Олена Придувалова знову повернулася до мотанок. У періоди, коли вона не могла малювати, робота руками давала можливість продовжувати творчий процес. Нові мотанки набули для неї значення безкінечного ланцюга життя і смерті, зв’язку між поколіннями. Художниця порівнює їх із гусінню, яка утворює довгі послідовності. Згодом вони стали частиною виставок і додатковим способом збирати кошти на донати для ЗСУ.

Війна змінила не лише творчі завдання Придувалової, а й матеріальну долю її робіт. До початку повномасштабної війни частина її творів перебувала в українських музеях, зокрема в Херсонському музеї та музеї Олександра Гріна у Феодосії. Що сталося з ними після окупації та бойових дій, художниця не знає. Деякі роботи згоріли під час пожежі у відділенні «Нової пошти» або були втрачені в приватних колекціях друзів. У постійній небезпеці й сама майстерня художниці на Лук’янівці, яка під постійними балістичними атаками.

У творчості Олени Придувалової завжди зберігається жвавий інтерес до життя в його конкретних проявах. Це люди на базарах, вокзали, старі обличчя, зміни світла над морем, міські вулиці, квіти й фрукти серед руїн. Для Придувалової ця непомітна тривалість і є однією з головних тем мистецтва – як досвід, який вона бачить навколо себе й намагається передати засобами живопису.

Dofinansowano ze środków Ministra Kultury i Dziedzictwa Narodowego pochodzących z Funduszu Promocji Kultury.