Katya Lisova: Wzory pamięci - Żydowskie Muzeum Galicja

Haft, kolaże cyfrowe, fotografie archiwalne i motywy ukraińskiej ikony – w twórczości Katyi Lisovej osobiste doświadczenie wojny splata się z pamięcią zbiorową. Historyczka sztuki, kuratorka i artystka działa na styku tego, co materialne, i tego, co cyfrowe. Bada zapomniane karty ukraińskiej sztuki i przekształca tradycyjne ornamenty w język, którym można opowiadać o współczesności.

Katya Lisova dorastała w rodzinie, w której potrafiono tworzyć własne światy. Rodzice ciężko pracowali, dlatego ciepłe i głębokie rozmowy, które później ukształtowały jej stosunek do twórczości, wiązały się przede wszystkim z babcią i dziadkiem. Katya poznawała więc świat sztuki przez konkretne obiekty: drewno, nici, ornamenty, przedmioty codziennego użytku oraz uważną obserwację przyrody.

Ukończyła szkołę plastyczną i już jako nastolatka wiedziała, że chce związać swoje życie ze sztuką i kulturą. Po dziewiątej klasie rozpoczęła naukę w Kijowskim Technikum Artystyczno-Przemysłowym, na kierunku tekstyliów artystycznych. Najpierw uczyła się haftu artystycznego, a później kontynuowała edukację na poziomie wyższym, tym razem w zakresie projektowania kostiumów. To właśnie tam poznawała tradycje i praktyki artystyczne, które z czasem ukształtowały ją jako artystkę.

Koniec lat 90., kiedy Katya Lisova zdobywała wykształcenie, był jednak okresem głębokiej stagnacji gospodarczej w Ukrainie. Zakłady przemysłowe zamykano, a o zwyczajnej praktyce zawodowej w takich przedsiębiorstwach trudno było nawet marzyć. Po ukończeniu nauki młodych specjalistów czekała niepewność: nie było wiadomo, jak zarabiać na życie i gdzie wykorzystać swoje umiejętności. Brak jasnych perspektyw zawodowych skierował ją ku galeriom. Ostatecznie doświadczenie to stało się ważną częścią jej późniejszej praktyki.

Lisova podjęła pracę w kijowskiej galerii „Dukat”, sądząc, że zostanie tam na krótko. Wówczas była to galeria antykwaryczna, która z czasem przekształciła się w fundację sztuki. Szybko jednak zafascynowały ją dawne przedmioty. Każdy okazywał się swoistym dokumentem historycznym: miał własną, osobistą historię, która łączyła się z dziejami danej epoki lub kraju. Aby zrozumieć przedmiot, trzeba było zbadać jego pochodzenie, kontekst i materiał, zestawić informacje oraz skonsultować się ze specjalistami. Stopniowo praca z antykami skłoniła Katyę do zdobycia drugiego wyższego wykształcenia – z historii sztuki. Odtąd jej życie łączy badania nad kulturą, działalność kuratorską i własną praktykę artystyczną.

Badanie obiektów artystycznych i zgłębianie historii sztuki sprawiało Katyi szczególną przyjemność. Zgromadzona wiedza stała się później jednym ze źródeł jej języka artystycznego. W 2009 roku „Dukat” rozpoczął organizację aukcji, a działalność galerii stopniowo rozszerzyła się o fundację sztuki i sztukę współczesną, w tym ukraińską sztukę nieoficjalną. Ten obszar stał się jednym z głównych kierunków działalności instytucji.

Ważną częścią działalności galerii stały się wystawy poświęcone ikonie ukraińskiej. Był to proces samokształcenia: Katya Lisova czytała literaturę fachową, badała obiekty i rozmawiała z historykami sztuki oraz pracownikami muzeów. Wśród analizowanych dzieł znalazły się ikony Matwija Domaradskiego oraz twórców związanych z kręgiem Iwana Rutkowycza. Prezentowano je również na wystawach w Ławrze Kijowsko-Peczerskiej i w różnych muzeach sztuki. Podczas tych badań Lisova odkryła zasadniczą różnicę między ikoną ukraińską a rosyjską. W jej odczuciu ukraińscy święci są bardzo ziemscy – są blisko nas, pośród nas. Często mają wyraziste, niemal portretowe rysy; ich wizerunki bywają ciepłe, ludzkie, a czasem nawet nieco naiwne.

Pracę dyplomową z historii sztuki Katya Lisova poświęciła kijowskiej grafice lat 70. i 80. XX wieku. Zainteresowanie sztuką, która nie była należycie reprezentowana w oficjalnym kanonie kultury, przerodziło się później w duży projekt archiwalny. Jednym z ważniejszych przedsięwzięć fundacji sztuki „Dukat” było stworzenie archiwum ukraińskiej sztuki nieoficjalnej z lat 60.–80. XX wieku. Dzięki wsparciu Ukraińskiej Fundacji Kultury zespół przygotował dwa tomy: „Kijów” i „Lwów”. Była to żmudna praca z artystami, ich rodzinami i archiwami prywatnymi. Badacze podróżowali po całym kraju, zbierali informacje, digitalizowali i opisywali dzieła, odtwarzali biografie oraz gromadzili dane, które wcześniej nie były publicznie dostępne.

Przy kijowskiej części projektu Katya pracowała z Walerijem Sacharukiem; zespół zbierał informacje o artystach i przedstawicielach sztuki nieoficjalnej. Część lwowską kuratorował Bohdan Mysiuha. Prace szczególnie intensywnie prowadzono w latach 2019–2020. Jak mówi Lisova, udało się opracować materiały dotyczące czterdziestu pięciu artystów z Kijowa i Lwowa.

Archiwum pozwoliło stworzyć pełniejszy obraz artystów, których prace w czasach radzieckich pozostawały w izolacji, a sami twórcy byli wypierani z oficjalnego życia artystycznego. W zbiorach muzealnych niewiele jest takich dzieł, dlatego archiwa rodzinne i kolekcje prywatne mają szczególną wartość.

Po opublikowaniu materiałów badacze z Ukrainy i z zagranicy zaczęli odnajdywać je w internecie, wykorzystywać w pracach naukowych, ustalać miejsca przechowywania dzieł, prosić o ich reprodukcje i uzupełniać dane biograficzne. Katya wspomina wystawę Hryhorija Hawryłenki w Muzeum Chanenków – materiały na temat artysty również po raz pierwszy zostały całościowo udostępnione w archiwum – a także prezentację twórczości Jewhena Łysyka we Lwowie oraz dużą wystawę malarza i twórcy ceramiki Zinowija Flinty.

Lisova wspomina też głośny projekt „Borywiter” poświęcony Alli Horśkiej, przygotowany na podstawie materiałów zebranych w 2019 roku. Kiedy materialne świadectwa znikają, archiwum może pozostać jedyną możliwością odtworzenia historii, zbadania jej i opowiedzenia o niej innym.

Lisova chciałaby kontynuować prace nad archiwum, dodając tomy poświęcone Odessie i Użhorodowi. Na razie zespół stopniowo uzupełnia istniejące materiały własnymi siłami, bez osobnego finansowania.

Dla Lisovej archiwum jest sposobem na przywrócenie kulturze jej pełnego wymiaru. Ważne jest badanie nie tylko najbardziej znanych artystów, lecz także tych, którzy współtworzyli otaczającą ich przestrzeń kulturową. To właśnie z tego dziedzictwa wyrasta pełniejsze rozumienie kultury ukraińskiej.

W 2019 roku Lisovą zaproszono do prowadzenia zajęć na kierunku tekstyliów artystycznych i projektowania kostiumów w Kijowskiej Państwowej Akademii Sztuki Dekoracyjnej i Stosowanej oraz Wzornictwa im. Mychajła Bojczuka. Pracowała tam przez pięć lat i starała się unowocześnić proces kształcenia, dając studentom możliwość korzystania z technologii cyfrowych. Jej zdaniem nie sposób dziś w pełni wyobrazić sobie współczesnych tekstyliów bez narzędzi komputerowych. Sama również uczyła się obsługi narzędzi cyfrowych przede wszystkim samodzielnie. Szczególnie interesuje ją łączenie tego, co cyfrowe, z materią, za którą stoi długa historia. W hafcie ważniejsza od funkcji użytkowej czy technicznej perfekcji jest dla niej emocjonalna relacja z materiałem.

Fizyczne przekłuwanie tkaniny staje się sposobem na wzmocnienie obrazu. Haft może być celowo niedbały, ekspresyjny, niemal graficzny. Artystki nigdy szczególnie nie pociągało haftowanie tego, co po prostu „ładne”. Interesuje ją to, jak nić, tkanina, ślad igły i odejście od tradycyjnej dekoracyjności wyrażają napięcie, ból lub silne emocje.

To podejście nabrało szczególnego znaczenia po rozpoczęciu pełnoskalowej inwazji Rosji.

Pierwsze dni pełnoskalowej wojny Katya spędziła w domu. Z czasem zrozumiała, że pozostanie w Kijowie jest zbyt przerażające, i postanowiła wyjechać z córką na zaproszenie kuzynki mieszkającej w Wielkiej Brytanii. Praca stała się dla niej sposobem, by nie zostawać sam na sam z lękiem. Tak narodził się cykl „Siła pamięci”. Składał się z szesnastu prac; ostatnią artystka, jak wspomina, ukończyła mniej więcej w czerwcu 2022 roku.

Lisova opisuje te prace jako otwarte rany. Nikt nie wiedział, co wydarzy się dalej ani czy w ogóle uda się wrócić do domu. Początkowo „Siła pamięci” przybrała formę cyklu kolaży cyfrowych. Kilka miesięcy później artystka zaczęła przenosić te obrazy w materię: potrzebowała nie tylko utrwalić przeżycia na ekranie, lecz także nadać im fizyczny wymiar. W pracach połączyła fotografie współczesnych wydarzeń wojennych, ornamenty tekstylne z ręczników obrzędowych oraz archiwalne zdjęcia Ukraińców mieszkających na tych terenach. Wśród współczesnych fotografii znalazły się ujęcia z Kijowa i obwodu kijowskiego, Buczy, Irpienia, Skoworodyniwki oraz Charkowa.

Nakładanie na siebie różnych obrazów tworzy wielowarstwową kompozycję: przeszłość prześwituje przez współczesne zniszczenia, stare rodzinne fotografie Ukraińców wchodzą w dialog z wiadomościami, a tradycyjne ornamenty stają się częścią języka, którym można mówić o traumie. Dla Lisovej cykl ten był zarazem zapisem tego, co przeżyła, i próbą zmierzenia się z tym doświadczeniem.

Po powstaniu prac zaczęły napływać zaproszenia na wystawy. Dzieła Katyi wykorzystywała również ukraińska grupa DakhaBrakha podczas swoich koncertów.

W 2024 roku kilka haftowanych prac Lisovej znalazło się pod gruzami po rosyjskim ataku rakietowym na budynek Instytutu Bojczuka, w którym odbywała się wystawa. Dwie prace udało się wydobyć spod ruin. Zyskały własną historię – nie tylko jako artystyczne wypowiedzi o wojnie, lecz także jako obiekty, które fizycznie przetrwały zniszczenie.

Równolegle z „Siłą pamięci” powstał cykl „Wściekłe wzory”. Lisova sięgnęła w nim po tradycyjne motywy ornamentowe, przede wszystkim podolskie, stosowane na ręcznikach obrzędowych. Zamiast typowych elementów roślinnych czy geometrycznych w kompozycjach pojawiły się jednak wizerunki nowoczesnego uzbrojenia. W 2022 roku przestrzeń informacyjną nieustannie wypełniały nazwy Bayraktarów, systemów HIMARS i Patriot oraz dronów. Artystka włączyła te słowa i obrazy do ornamentowego języka tekstyliów, tworząc prace, które jednocześnie wydawały się patriotyczne, afirmujące życie i niepokojące.

Cykl utrwalał konkretny moment wojny, kiedy nazwy nowej broni stały się częścią codziennego słownika. Dla Lisovej ważne było jednak nie tylko odzwierciedlenie bieżących wydarzeń. Dostrzegła, jak śmiercionośne technologie dosłownie wpisują się w nasz krajobraz naturalny i kulturowy. Uzbrojenie, które powinno pozostawać obcym elementem, stopniowo staje się częścią codzienności i wnika w tradycyjny ornament, jakby od zawsze należało do oswojonego świata.

Artystka przypomina, że tekstylia i sztuka ludowa w ogóle zawsze reagowały na to, co otacza człowieka. Na dawnych dywanach można znaleźć sceny z udziałem wojska, epizody z życia codziennego i przedstawienia wydarzeń ważnych dla danej społeczności. Lisova dostrzega też analogię do afgańskich dywanów, w których ornamentach wplecione są często wizerunki broni.

W 2023 roku, po powrocie do Kijowa, artystka ponownie zaangażowała się w działalność wystawienniczą; podczas takich wydarzeń często zbierano środki na cele charytatywne. Rozpoczęła współpracę z firmą „Indposzyw”, a motywy z jej twórczości zaczęły pojawiać się na ubraniach tej marki. Jej ornamenty zaczęły więc funkcjonować poza pierwotnym kontekstem, przechodzić do innych formatów i zyskiwać nowe znaczenia. Szczególnie interesujący okazał się cykl „Mroczne czasy”, inspirowany blackoutami w czasie wojny.

Oczywiście nie wszystkie prace Lisovej powstały bezpośrednio pod wpływem pełnoskalowej wojny. „Maskowanie” artystka stworzyła jeszcze przed inwazją. To kolaż tekstylny łączący haft, aplikację, tkaninę i druk. Artystka wiąże powstanie tej pracy z doświadczeniem pandemii COVID-19, kiedy ludzie musieli przystosować się do nowych okoliczności, zmienić przyzwyczajenia i zasłaniać twarze maseczkami. „Maskowanie” opowiada o pragnieniu ukrycia się, przemiany i adaptacji, a zarazem o tym, by nie zatracić siebie. Lisova lubi, gdy dzieło skłania odbiorcę do zadawania pytań i staje się punktem wyjścia do dialogu, zamiast podsuwać gotową odpowiedź.

Fotografia archiwalna jest jednym z ważnych materiałów w twórczości Katyi Lisovej. Artystka sięga po dawne zdjęcia, gromadząc informacje o okresie i regionie, w którym je wykonano. Na potrzeby cyklu „Siła pamięci” wykorzystała fotografie ze starych pocztówek i czasopism, fragmenty zdjęć z kolekcji Mykoły Babaka oraz materiały Muzeum Iwana Honczara. Podaje pochodzenie wykorzystanych obrazów i traktuje je jako dokumenty epoki – świadectwa tego, jacy byli Ukraińcy w różnych częściach kraju.

W kontekście wojny archiwalne obrazy zaczynają wydawać się bliskie i znajome, stają się świadectwem życia ludzi, którzy współtworzyli naszą kulturę. Archiwum pozwala rozpoznać samych siebie, własną rodzinę i środowisko, z którego wyrosła współczesna kultura ukraińska.

Połączenie praktyki artystycznej z badaniami nad historią sztuki pozwala Lisovej dostrzegać tematy, które wciąż pozostają niedostatecznie zbadane. Jak zauważa, dziś dużo mówi się o pamięci kulturowej – i w warunkach wojny jest to zrozumiałe. Są jednak obszary pozostające na marginesie debaty publicznej: równość płci, archeologia, ikona ukraińska, przemysłowa sztuka użytkowa oraz historia ukraińskiego designu. Szczególnie interesują ją ukraińskie tekstylia fabryczne z lat 60. i 70. XX wieku, stanowiące niezwykle bogate źródło inspiracji. Fascynuje ją również ukraińska rzeźba w drewnie. Jej historia rozciąga się od sakralnego snycerstwa, ikonostasów i rzeźby kościelnej po sztukę współczesną. Drewno pozostaje ważnym materiałem dla wielu artystów, a także w sztuce lat 60. i 70. można znaleźć liczne przykłady pracy z tym tworzywem. Wśród współczesnych twórców Lisova wymienia Andrija Małyszkę i Wołodymyra Semkiwa.

Lisova jest przekonana, że ukraińska kultura wizualna stanowi rozległe pole badań. Coraz ważniejszy staje się również temat ekologii. Wojna już teraz jest katastrofą ekologiczną, ale jej pełne zrozumienie wymaga badań i pewnego dystansu czasowego.

Obecnie Katya Lisova pracuje nad kilkoma projektami wystawienniczymi. Marzy o przygotowaniu wystawy w muzeum sztuki dekoracyjnej i użytkowej i już rozwija jej koncepcję. Równocześnie przygotowuje nowe projekty z „Dukatem” i rozwija własną praktykę artystyczną.

W jej twórczości haft, fotografie archiwalne, kolaże cyfrowe i ornamenty stają się różnymi sposobami zachowywania doświadczenia, które w przeciwnym razie mogłoby zniknąć lub pozostać niewypowiedziane. Praca badawcza przywraca pamięci nazwiska i dzieła, a praktyka artystyczna pozwala mówić o tym, co dzieje się teraz.

Катерина Лісова: Рукотворний світ

Вишивка, цифрові колажі, архівні фотографії та мотиви української ікони – у творчості Каті Лісової особистий досвід війни переплітається з колективною пам’яттю. Мистецтвознавиця, кураторка й художниця працює на перетині матеріального та цифрового, досліджує забуті сторінки українського мистецтва й перетворює традиційні орнаменти на мову, якою можна говорити про сьогодення.

Катя Лісова виросла в родині, де вміли створювати власні світи. Батьки багато працювали, тому тепле, змістовне спілкування, яке згодом визначило її ставлення до творчості, було пов’язане передусім із бабусею та дідусем. Отож, знайомство Каті зі світом мистецтва відбувалося через практичні речі: дерево, нитки, орнаменти, домашні предмети й уважне спостереження за природою.

Катя закінчила художню школу, і в підлітковому віці вона вже точно знала, що хоче пов’язати життя з мистецтвом і культурою. Після дев’ятого класу Катя вступила до Київського художньо-промислового технікуму, на кафедру художнього текстилю. Спочатку навчалася художньої вишивки. Згодом продовжила здобувати вищу освіту, цього разу за напрямом моделювання костюмів. Саме там вона вивчала традиції й художні практики, які згодом сформували її як художницю.

Однак кінець 1990-х, коли Катя Лісова здобувала освіту, був періодом важкої економічної стагнації в Україні. Промислові виробництва закривалися, про звичну професійну практику на таких підприємствах годі було мріяти. Після випуску на молодих фахівців чекала невизначеність: було незрозуміло, як заробляти на життя і де реалізовувати свої вміння. Відсутність зрозумілих професійних перспектив привела її до галерейної сфери. Зрештою, цей досвід став важливою частиною її подальшої практики.

До київської галереї «Дукат» Лісова прийшла працювати, як вона гадала, ненадовго. На той час це був антикварний магазин, який згодом розвинувся в артфундацію. Але старовинні предмети швидко її захопили. Кожна річ виявлялася своєрідним історичним документом, з особистою історією, яка перетікала в історію певної епохи чи країни. Щоб зрозуміти предмет, потрібно було досліджувати його походження, контекст, матеріал, зіставляти інформацію та консультуватися з фахівцями. Поступово робота з антикварними речами привела Катю до здобуття другої вищої освіти – мистецтвознавчої. Відтоді в житті Лісової поєднуються культурні дослідження, кураторська діяльність і власна художня практика.

Дослідження мистецьких предметів і заглиблення в історію мистецтва приносили Каті особливе задоволення. Накопичені знання згодом стали одним із джерел її художньої мови. У 2009 році «Дукат» почав проводити аукціони, а його діяльність поступово розширилася в бік артфундації та сучасного мистецтва, зокрема неофіційного українського мистецтва. Цей напрям став одним із головних у роботі інституції.

Важливою частиною діяльності стали виставкові проєкти, присвячені українській іконі. Це був процес самонавчання: Катя Лісова читала фахову літературу, досліджувала предмети, спілкувалася з мистецтвознавцями та музейними працівниками. Серед досліджуваних творів були ікони Матвія Домарадського та іконописців кола Івана Рутковича. Їх представляли також на виставках у Лаврі й різних художніх музеях. У цій роботі Лісова відкрила для себе принципову відмінність української ікони від російської. Українські святі в її сприйнятті – дуже земні, перебувають поруч із нами і серед нас. Вони часто мають виразні, майже портретні риси; їхні образи можуть бути теплими, людяними, іноді навіть трохи наївними.

Власну дипломну роботу з мистецтвознавства Катя Лісова присвятила київській графіці 1970–1980-х років. Цей інтерес до мистецтва, яке не було належно представлене в офіційному культурному каноні, згодом переріс у масштабний архівний проєкт. Одним із вагомих проєктів артфундації «Дукат» стало створення архіву українського неофіційного мистецтва 1960–1980-х років. За підтримки Українського культурного фонду команда підготувала два томи – «Київ» і «Львів». Це була кропітка робота з художниками, їхніми родинами та приватними архівами. Дослідники їздили до по всій країні, збирали відомості, оцифровували й описували твори, відновлювали біографії та формували інформацію, якої раніше бракувало у відкритому доступі.

У київській частині проєкту Катя працювала разом із Валерієм Сахаруком, команда збирала інформацію про митців і представників неофіційного мистецтва. Львівську частину курував Богдан Мисюга. Особливо інтенсивно ця робота тривала у 2019–2020 роках. За словами Лісової, вдалося опрацювати матеріали сорока п’яти художників із Києва та Львова.

Архів дав змогу сформувати більш цілісне уявлення про художників, чиї роботи за радянських часів залишалися в ізоляції, а самі митці були витіснені з офіційного мистецького життя. У музейних зібраннях таких творів небагато, тому родинні архіви й приватні колекції мають особливу цінність.

Після публікації матеріалів дослідники з України та з-за кордону почали знаходити їх у мережі, використовувати для наукових праць, дізнаватися про місця зберігання творів, запитувати зображення та уточнювати біографічні дані. Катя згадує виставку Григорія Гавриленка в Музеї Ханенків, матеріали про якого також уперше цілісно оприлюднили в архіві, а також презентацію творчості Євгена Лисика у Львові та велику виставку художника й кераміста Зіновія Флінти.

Окремо Лісова згадує гучний проєкт про Аллу Горську «Боривітер», який створювали на основі матеріалів, зібраних у 2019 році. Коли матеріальні свідчення зникають, архів може залишитися єдиною можливістю відтворити історію, дослідити її й розповісти про неї іншим.

Лісова хотіла би продовжити роботу над архівом, додавши томи про Одесу та Ужгород. Поки що команда поступово доповнює наявні матеріали власними силами, без окремого фінансування.
Для Лісової архів – це спосіб повернути культурі її об’єм. Важливо досліджувати не лише найвідоміших художників, а й тих, хто творив культурний простір навколо них: саме з цієї спадщини виростає повніше розуміння української культури.

У 2019 році Лісову запросили викладати на кафедру художнього текстилю та моделювання костюма в Київській державній академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. Вона працювала там протягом п’яти років і прагнула осучаснити навчальний процес, дати студентам можливість працювати з цифровими технологіями. На її переконання, сучасний текстиль уже неможливо повноцінно уявити без комп’ютерних інструментів. Сама вона також опановувала цифрові засоби переважно самостійно. Її особливо цікавить поєднання цифрового з матеріальним, за яким стоїть довга історія. У вишивці для неї важлива не так прикладна функція чи технічна досконалість, як емоційна взаємодія з матеріалом.

Фізичне проколювання тканини стає способом посилити образ. Вишивка може бути навмисно неохайною, експресивною, майже графічною. Художницю ніколи особливо не приваблювало умовно просто «красиве» вишивання. Її цікавить, як нитка, тканина, слід голки та порушення звичної декоративності передають напруження, біль або сильну емоцію.

Цей підхід набув особливої ваги після початку повномасштабного вторгнення Росії.

Перші дні повномасштабної війни Катя провела вдома. Згодом зрозуміла, що залишатися в Києві надто страшно, і вирішила виїхати разом із донькою на запрошення кузини з Великої Британії. Робота для Каті стала способом не залишатися сам на сам із тривогою. Так народилася серія «Сила пам’яті». Вона складалася із шістнадцяти робіт, останню з яких художниця, за її спогадами, завершила приблизно в червні 2022.

Лісова описує ці роботи як відкриті рани. Ніхто не знав, що буде далі й чи вдасться взагалі повернутися додому. Спочатку «Сила пам’яті» постала як серія цифрових колажів. Через кілька місяців художниця почала втілювати ці образи в матеріалі: їй потрібно було не тільки зафіксувати переживання на екрані, а й надати їм фізичного виміру. У роботах поєдналися фотографії сучасних воєнних подій, текстильні орнаменти рушників та архівні світлини українців, які жили на відповідних територіях. Серед сучасних фотографій були знімки з Києва й Київської області, Бучі, Ірпеня, Сковородинівки, Харкова.

Накладання різних зображень створює багатошаровість: минуле проступає крізь сучасні руйнування, старі родинні фотографії українців вступають у діалог із новинами, а традиційні орнаменти стають частиною мови, якою можна говорити про травму. Для Лісової ця серія стала одночасно фіксацією пережитого й спробою працювати з ним.

Після появи робіт почали надходити запрошення на виставки. Роботи Каті також використовувала українська група ДахаБраха під час своїх концертів.

У 2024 році кілька вишитих робіт Лісової опинилися під завалами після ракетного удару по корпусу навчального закладу інституту Бойчука, де тривала виставка. Дві її роботи вдалося витягнути з-під уламків. Вони отримали власну історію, уже не лише як художні висловлювання про війну, а і як предмети, що фізично пережили руйнування.

Одночасно із «Силою пам’яті» виникла серія «Люті взори». У ній Лісова звернулася до традиційних орнаментальних мотивів, передусім подільських, які використовувалися на рушниках. Але замість звичних рослинних чи геометричних елементів у композиціях з’явилися образи новітнього озброєння. У 2022 році інформаційний простір постійно говорив про «Байрактари», HIMARS, системи Patriot і дрони. Художниця інтегрувала ці слова й образи в орнаментальну мову текстилю, створюючи роботи, які водночас виглядали патріотичними, життєствердними й тривожними.

Серія фіксувала конкретний момент війни, коли назви нової зброї були частиною щоденного словника. Але для Лісової важливим було не лише відобразити актуальні події. Вона побачила, як смертоносні технології буквально вписуються в наш природний і культурний ландшафт. Озброєння, яке мало б залишатися чужорідним елементом, поступово стає частиною повсякденності, входить у традиційний орнамент, ніби вже належить до звичного світу.

Художниця згадує, що текстиль і народне мистецтво загалом завжди реагували на те, що оточує людину. В історичних килимах можна знайти сцени з військом, побутові епізоди та зображення подій, які мали значення для певної спільноти. Вона також проводить паралель з афганськими килимами, в орнаменти яких вплетено образи зброї.

У 2023 році, після повернення до Києва, художниця долучилася до виставкової діяльності, часто кошти на таких подіях збиралися на доброчинність. Почала співпрацю з компанією «Індпошив», відтак в одязі бренду почали використовували мотиви з творчості Каті. Так її орнаменти почали жити поза первісним контекстом, переходити в інші формати й набувати нових значень. Особливо цікавою стала серія робіт «Темні часи», натхненна блекаутами під час війни.

Звісно, не всі роботи Лісової народилися безпосередньо з повномасштабної війни. Роботу «Маскування» авторка створила ще до вторгнення. Це текстильний колаж, у якому поєднано вишивку, аплікацію, текстиль та друк. Художниця пов’язує створення цієї роботи з досвідом пандемії COVID-19, коли люди мусили пристосовуватися до нових обставин, змінювати звички й закривати обличчя масками. «Маскування» говорить про бажання сховатися, змінитися, адаптуватися, але водночас не втратити себе. Авторці подобається, коли твір провокує глядача на запитання, стає приводом для діалогу, а не підказує готову відповідь.

Архівна фотографія – один із важливих матеріалів у роботі Каті Лісової. Вона звертається до старих світлин, збираючи інформацію про період і регіон, де були зроблені знімки. Для серії «Сила пам’яті» художниця використовувала фотографії зі старих листівок і журналів, фрагменти світлин із колекції Миколи Бабака та матеріали Музею Івана Гончара. Вона зазначає походження використаних зображень і розглядає їх як документи певної епохи – свідчення того, якими були українці на різних територіях.

Архівні зображення у контексті війни починають сприйматися як щось близьке й упізнаване, як свідчення життя людей, які були частиною нашої культури. Архів стає способом упізнати себе, свою родину та середовище, з якого виросла сучасна українська культура.

Поєднання художньої практики з мистецтвознавчими дослідженнями дає Лісовій змогу бачити теми, які залишаються недостатньо вивченими. Сьогодні, за її спостереженням, багато говорять про культурну пам’ять – і це закономірно в умовах війни. Водночас є напрями, які залишаються на периферії публічної дискусії. Серед них – гендерна рівність, археологія, українська ікона, прикладне фабричне мистецтво й історія українського дизайну. Особливо художницю цікавить український фабричний текстиль 1960–1970-х років як багатюще джерело натхнення. Ще одна тема, яка її захоплює, – українська дерев’яна скульптура. Її історія простягається від сакрального різьблення, іконостасів і церковної скульптури до сучасного мистецтва. Дерево залишається важливим матеріалом для багатьох художників, а в мистецтві 1960–1970-х років також є чимало прикладів роботи з ним. Серед сучасних авторів, яких вона згадує, – Андрій Малишко та Володимир Семків.

Лісова переконана, що українська візуальна культура загалом є великим полем для дослідження. Дедалі важливішою стає й екологічна тема. Війна вже є екологічною катастрофою, але для її повноцінного осмислення потрібні дослідження та певна часова дистанція.

Нині Катя Лісова працює над кількома виставковими проєктами. Вона мріє зробити виставку в музеї декоративно-прикладного мистецтва й уже формує ідеї для неї. Водночас готує нові проєкти разом із «Дукатом» і розвиває власну художню практику.

У її творчості вишивка, архівні фотографії, цифрові колажі й орнаменти стають різними способами зберегти досвід, який інакше ризикує зникнути або залишитися невисловленим. Дослідницька робота повертає з небуття імена та твори, а художня практика дозволяє говорити про те, що відбувається тепер.

Між цими двома напрямами немає чіткої межі. Історія мистецтва для Лісової — не завершений набір фактів, а жива система образів, пам’яті й досвіду. Так само традиційний орнамент не є застиглою формою: він може вмістити війну, сучасне озброєння, родинну травму й надію.

Dofinansowano ze środków Ministra Kultury i Dziedzictwa Narodowego pochodzących z Funduszu Promocji Kultury.